Літній сонячний день в Києві наповнювався різноманітними звуками.

The sunny summer day in Kyiv was filled with various sounds.

На центральному вокзалі столиці було жваво, люди поспішали до потягів, чути гул оголошень і стукіт валіз, що котилися платформою.

At the central station of the capital, it was lively, people were hurrying to trains, the murmur of announcements could be heard, and the clatter of suitcases rolling on the platform.

Величезний годинник звисав над платформою, відраховуючи хвилини до відправлення кожного потягу.

A gigantic clock hung over the platform, counting down the minutes to the departure of each train.

Микола стояв на платформі, оглядаючи натовп.

Mykola stood on the platform, surveying the crowd.

Він був стривожений, одягнений в свій найкращий костюм, який підкреслював його серйозність і стриманість.

He was anxious, dressed in his best suit, which emphasized his seriousness and restraint.

Десь серед усіх цих пасажирів була вона — Оксана.

Somewhere among all these passengers was her — Oksana.

Його серце билося швидше, коли він побачив її, таку легку і яскраву, як завжди.

His heart beat faster when he saw her, as light and bright as always.

Оксана підійшла до нього, викликавши легку усмішку на обличчі Миколи.

Oksana approached him, bringing a slight smile to Mykola's face.

Вона мала на собі легку літню сукню, яка підкреслювала її творчу натуру.

She wore a light summer dress that accentuated her creative nature.

Її очі іскрили надією, але приховано в них жила і тривога.

Her eyes sparkled with hope, but hidden within them was also anxiety.

«Привіт, Миколо», — сказала вона, обіймаючи його.

"Hello, Mykola," she said, hugging him.

Вони стояли мовчазно, слухаючи, як потяги приходять та відправляються.

They stood silently, listening to the trains coming and going.

«Привіт, Оксано», — тихо відповів Микола.

"Hello, Oksana," Mykola replied quietly.

Він відчував її серце, яке забилося поруч його власним.

He felt her heart beating close to his own.

Вони сіли на лавку біля платформи, де могли побачити людей, що прощаються.

They sat on a bench near the platform, where they could see people saying goodbye.

Кожен з них мовчки дивився, шукаючи слова, які могли б розвіяти їхні сумніви.

Each of them silently watched, searching for words that could dispel their doubts.

«Я не знаю, як жити на відстані так довго», — врешті сказала Оксана, дивлячись вниз.

"I don't know how to live at such a distance for so long," Oksana finally said, looking down.

«Ти в Льові, я тут, у Києві.

"You're in Lviv, I'm here in Kyiv.

Я часто почуваюся самотньою.»

I often feel lonely."

Микола вагався, перш ніж відповісти.

Mykola hesitated before responding.

«Я знаю.

"I know.

Це важко.

It's hard.

Але я вірю, що ми можемо знайти вихід.

But I believe we can find a way.

Що якби..."

What if..."

Він взяв її руку і подивився в очі.

He took her hand and looked into her eyes.

«Що якби я знайшов роботу тут, у Києві?

"What if I found a job here in Kyiv?

Ми могли б бути разом частіше.

We could be together more often.

Або ти могла б приїздити до Львова частіше."

Or you could come to Lviv more often."

Оксана слухала, відчуваючи тепло і надію.

Oksana listened, feeling warmth and hope.

Але водночас страх переповнював її серце.

But at the same time, fear filled her heart.

«А як же твої амбіції, твої плани?» — хвилювалася вона.

"What about your ambitions, your plans?" she worried.

«Я зрозумів, що ти для мене важливіша за все.

"I've realized that you're more important to me than anything.

Моя робота — це лише частина життя, ти — це його сенс», — сказав Микола, стискаючи її руку міцніше.

My job is just a part of life, you are its meaning," Mykola said, squeezing her hand tighter.

Гучне оголошення про відправлення їхнього потягу пронеслося над платформою.

A loud announcement about the departure of their train echoed over the platform.

Оксана подивилася на Миколу, намагаючись знайти впевненість у своєму серці.

Oksana looked at Mykola, trying to find confidence in her heart.

«Добре.

"Alright.

Я згодна.

I agree.

Давай спробуємо разом подолати це», — сказала вона, і в її голосі звучала надія.

Let's try to overcome this together," she said, and her voice was filled with hope.

Микола відчув, як зростає радість.

Mykola felt his joy grow.

Він обійняв її міцно, обіцяючи бути терплячим і підтримуючим.

He hugged her tightly, promising to be patient and supportive.

І коли вона повернулася, щоб піти до свого вагона, він знав, що зробив правильний вибір.

And when she turned to go to her carriage, he knew he had made the right choice.

Потяг рушив з місця, а в серцях Миколи і Оксани запалився новий вогник надії.

The train moved away, and a new spark of hope ignited in the hearts of Mykola and Oksana.

Вони знали, що попереду ще багато труднощів, але були впевнені, що їхня любов варта зусиль.

They knew that many challenges lay ahead, but they were sure their love was worth the effort.

Вони махали один одному руками, поки потяг не зник з поля зору, та в їхніх серцях залишився спомин про цей літній день і початок нової спільної дороги.

They waved to each other until the train disappeared from sight, leaving in their hearts the memory of this summer day and the beginning of a new shared journey.