В ясний весняний день, коли сонце ніжно зігрівало землю, Михайло опинився перед величною Києво-Печерською Лаврою.

On a clear spring day, when the sun gently warmed the earth, Mykhailo found himself before the majestic Kyiv Pechersk Lavra.

Великі золоті куполи блищали, відображаючи блакитне небо.

The large, golden domes gleamed, reflecting the blue sky.

Ланиї бузку обіймали монастир, їх аромат струменів у повітрі, зливаючись з запахом ладану зсередини собору.

Lilacs surrounded the monastery, their fragrance flowing in the air, blending with the scent of incense from inside the cathedral.

Михайло глибоко вдихнув, відчуваючи змішані почуття ностальгії та тривоги.

Mykhailo took a deep breath, feeling mixed emotions of nostalgia and anxiety.

Йому знову й знову згадувалась батьківщина.

Memories of his homeland kept coming back to him.

Батько завжди привозив маленького Михайла сюди, розповідаючи історії про монастир і своє життя.

His father always brought young Mykhailo here, telling stories about the monastery and his own life.

Тепер, після смерті тата, кожен куток лаври кликав до спогадів, залишаючи гіркий присмак в душі.

Now, after his father's death, every corner of the Lavra called to mind memories, leaving a bitter aftertaste in his soul.

Михайло вирішив пройти старою маршрутом, яким колись ходили вони з батьком.

Mykhailo decided to follow the old route they used to take with his father.

Він повільно йшов по вузьким коридорам, відчуваючи кожен крок, наче це останній з’єднувальний ниток з минулим.

He walked slowly through the narrow corridors, feeling each step as if it were the last connecting thread to the past.

Біля кожної каплиці він зупинявся, слухаючи тишу і вуличні ехо, які розгортали перед ним цілу стрічку спогадів.

At each chapel, he stopped, listening to the silence and street echoes that unfolded a whole stream of memories before him.

У головному соборі він обрав куток, де вони з татом колись завжди зупинялися для короткої молитви.

In the main cathedral, he chose a corner where he and his dad always stopped for a short prayer.

Михайло закрив очі, почуття густилося в серці, змішуючись з недомовленими словами, які так і не встиг сказати татові.

Mykhailo closed his eyes, feelings thickening in his heart, mingling with unspoken words he never got to say to his father.

Він відчував провину за те, що не став тим, ким батько його бачив і хотів.

He felt guilty for not becoming who his father saw and wanted him to be.

Але тепер, у цій святій тиші, він зрозумів одне — батько завжди любив його.

But now, in this sacred silence, he understood one thing — his father had always loved him.

Відчуття теплоти і легкості розлилося по всьому тілу.

A feeling of warmth and lightness spread throughout his body.

Михайло несвідомо дозволив собі пробачити.

Mykhailo unconsciously allowed himself to forgive.

Він пробачив батькові за невимовлені очікування, і врешті пробачив собі — за все.

He forgave his father for unspoken expectations, and ultimately forgave himself — for everything.

З легким серцем він покинув лавру.

With a light heart, he left the Lavra.

Сонце вже стояло високо, і здавалось, всі барви весни підкреслювали його новий стан.

The sun was already high, and it seemed all the colors of spring highlighted his new state.

Тепер у кожній краплі світла Михайло знаходив щось від тата.

In every drop of light, Mykhailo found something from his father.

Він відчув знову зв’язок, приймаючи свою власну історію та ідентичність.

He felt a renewed connection, embracing his own history and identity.

На вулиці весняний вітер лагідно пограв з його волоссям, нагадуючи про зміни, які так йому потрібні.

Outside, the spring wind gently played with his hair, reminding him of the changes he so needed.

Михайло був готовий до нового життя, без тягаря минулого, з любов'ю до батька в серці.

Mykhailo was ready for a new life, without the burden of the past, with love for his father in his heart.